Пісні Марли Сінгер

поезія, вiршi, українська мова

Гоголіана

Ти не вий, синице, не вий,
не пиши матюки у приват,
не бий кастетом у живіт,
не кричи про ґвалт на весь світ –
пізно вертати назад.
Пізно скаржитись –
так, ходив тут святий Миколай,
ходив як живий
розплітав русалкам косу,
свистів у золоту фіксу
підкидав тебе вгору –
лети-бо, дівко, лети,
а не долетиш – спасу,
сам на руках донесу –
тай скільки того Дніпра? –
п’яна братва на бровах
срібна плотва на «ура»
блакитна у всесвіт діра -
і сум,
непроглядний сум…

Небо ж як море чорне
море від слова «мор»
б’ється у серце багор
все вище темна вода
ти не вий синице, не вий –
вони стріляють «в упор»
і тоне білий собор
ледь димить «біломор»
і куриться красна звізда…
не вий, птіца-тройка, не вий
вгризайся зубами у лід
бийся дзьобом у чорне дно
накривай хвостом оболонь
розсипай під стріхи вогонь
бо ж до дна ближче все одно
ніж до кожного з берегів
і не гріє жодне вікно
і довкола сніги
сніги…

проривай це яйце-райцентр
цю гадючу тривку шкарлупу
муку цю наче голод тривку
цю червону свитку гидку
проривай
проривай
проривай
ходить поряд святий Миколай
достигає в полях коровай
і ковбаси стоять у хлівах
буряки закипають в борщах
шароварами рай пропах -
проривай
видихай
випливай
розгортайся ставай на крило
журавлем павичем НЛО
розбомби це зміїне кубло
доки наше життя трива
доки ця тремтить тятива
доки пам'ять наших гріхів
між високих дівочих брів
між горбатих гінких дібров
між вишиваних берегів
доки ти – можеш це нести
а довкола хрести
хрести…

 

Фантазія c-moll

Praeludium

 А взимку місто стає холодним, чужим, великим,
здається – мертвим.
Простір розширюється – коштом низького неба
і кожні морозні, мокрі грязькі - і найближчі метри
долаються як дорога в Сибір,             
      як шлях від порогу - до пекла,
і в запамороченні сипляться з каруселі білі дахи, обличчя,
порожні постелі -  й оселі…  
і наша любов – безсила снула рибина
занурюється у недосяжні глибини.  
 
 Allegro ma non troppo  
 
А там – хто кого нас в кому виїдає,
заміщує, витісняє – хто з нас кому болить?
Ми боремося з холодом як Ізраїль
з янголом, як з коляскою – інвалід
І коли ти виснажений до кінця

хочеш натиснути на Деліт –
щоби стерти тебе із себе –

зі свого й земного лиця,
серця,

з усіх доленосних нещасних своїх планид,
перепостити як ченця
перемерти себе як СНІД –
і бувай,   
    аддіос,     
       привіт!  
 
Andante  
 
...пада сніг за вікном,
перехожі прискорюють крок
твій картатий шалик десь там від напруги змок,
зависає земля на сніжинці, тоншій за волосок,
і тремтячий палець, наведений на курок,
тисне Еnter – вкотре, на посошок.
і полегшено ти сідаєш на сніг -
зав’язати шнурок,
і великий Чумацький шлях починає новий виток
і великий Бог підіймає легкий смичок –
й ранні сутінки падають – сині, як монітор,
жовті лампочки зір викладають над ними смайл,
і зелений місяць моргає  як світлофор
ти вертаєш додому – просто додому, не в рай…  
 
й тихі кроки звучать у тональності соль мажор…  

 

Поділ і смерть маленьких народів

Він каже – я вболіваю за футбольні команди маленьких народів.
Каже, маленькі народи – як діти, веселі, злі й розбещені
Їм не буває гірко – тому в них і кухня часничено-перчена
Футбол маленьких народів – це свято метеликів-одноденок
Ненаситна феєрія, послід кривавих ловів,
                 коли олень, втікаючи, відчуває не сморід близького віддиху гончих -
а пахощі перцю і трав, у яких він буде запечений…

Але я ненавиджу футбол маленьких народів –
як і весь футбол взагалі - я люблю Поділ,

До речі, веде він далі – ніхто не зна,
Звідкіль у маленьких народів схильність до смертовбивства?
Ви знаєте, каже він далі (завжди на Ви) - відтак
Що кожна бруківка Подолу – кожна – наголосив
Позначена кров’ю й невиправданим насильством?
Скажімо, ось тут німецькі солдати (теж невеликий народ)
Схопили п’ятьох євреїв, які закосили від Яру,
          в одному з оцих підвалів,
  проте їх таки зловили і ледь не розстріляли…
Але знаєте – надолужити смерть тих п’ятьох бідох
Самохіть, із лопатами звідкільсь узялися трійко –
не скажу українців – тупо місцевих, наших.

.

Ніхто не знає, навіщо.
– і як їм зранку велось –
Може, борщ пересолений, може в дружини вночі «голова боліла»,
Але вони забили їх заступами, просто забили, усіх п’ятьох…
Невідомо, чи були серед них жінки чи діти скажімо.
Та й яка вже різниця, коли смерть стоїть навкруги,
Смерть пильно вдивляється в шпарки
        судомно стиснутих кулаків вікон
Смерть циркулює як музика у твоєму й моєму тілі,
        як контрапункт дихання входить у тебе
                       і витікає як кров…
Ніч відповзає повільно мов пес із перебитим хребтом -
                                                         і безгучно
                                                                 виє.

Один із тих, волонтерів – спіткнувся об відрубаний палець,
          відкинув його копняком,
і той потрапив у ямку, яку вже майже зарили
а потому сказав – фігассє,
нє, пацани – ви віділі – ета ж пачьті футбол!
і земля над тілами почервоніла від сорому
        і листя каштанів від крові і ранок –
                            від того, на що йому довелося дивитись.

А коли у сусідські вікна загупали перші вранішні патрулі
І почали розпитувати і шукати свідків – жодна тінь не озвалася
Жоден язик не поворухнувся –
  Лише на стовпі, біля якого валялися заступи -      
                   бовталися троє вбивць
всі казали – мабуть, повісилися та й висять собі,
прикре яке – самогубство…

Маленькі народи, кажу я, великий Поділ…
Вони плачуть так часто, ніби у їхніх тілах
                    ще не просохла глина, з якої Господь їх виліпив…
а смерть іде з нами поряд в наколках і в орденах,
смерть поправляє бантики першокласниць,
смерть бряжчить мідяками в дірявих штанах -
    і кожна бруківка Подолу підписана її іменем…

 

***

 

Коли апостол андрій та олена зводили колізей
Їхні очі були сумні, а рухи гострі й легкі –
Візьмімо,кажуть, цю цеглу, і зброю, і цих людей –
І підем туди, за місто, на інший берег ріки.
Адже ніщо не палає так ясно, як щойно пролита кров
Ніщо не триває так довго, як ненависть і війна -
Візьмімо ці танки й сокири, віруси й бомби – хто з чим прийшов –
І рушимо далі, де тібр тече, де євфрат.
От вони йшли, не спиняючись – їх обганяли роки
Лущилось сонце іржаве – і місяць ллянний вицвітав
Тільки пустеля незмінно метала ікру пісків
Ніби вона рибина. Ніби небо – метал.
Назустріч ступала непам’ять наче орда німа
І воїни підкорялись, і забували вщерть –
Імена спочатку коханих. Тоді – ворогів імена.
Імена тих, хто завдав їм рани. Потому – тих, кому вони заподіяли смерть…
Імена спраги і ненависті, голоду і вини
Імена крові – найдовше,
залежні від віку, статі, пори року та натільних джерел…
Останнім – зійшло забуття великого ймення війни
І вони зупинились. На древку зогнив орел,
Штандарти, гармати і шаблі – увесь цей тлін
Нагий, безіменний, сірий, потрібний – нащо? Кому?
І тут підійшла трава і стала вище колін
Трава лягла в їхні руки як неназвана зброя
Трава проросла у їхні серця – і лишила злоту безшелесну тьму…

Коли апостол андрій і олена завершили свій похід -
не озирнулись. Не скрикнули, не розімкнули рук
за ними зелене море виходило з берегів
затікаючи в кожну долоню,
завершуючи кожну війну…

 

Пісня Марли Сінгер

Хімічна формула мого буддистського спокою 
суперечить хімічній формулі мого сну –
цікавий випадок – каже мій психіатр
і лупить мені ліхтариком у ліве око
цікаааавий випадок – і лупить молотком у праве коліно
цікаа… – і я луплю його кулаком під дих.
А знаєте – каже мій психіатр – 
Ваша нервова система зношена так,
Ніби нею до вас користувалися щонайменше двоє
При чому один із них – 
Неодмінно був музикант-юдей,
Піаніст чи скажімо, скрипаль – і неодмінно 
він викинувся 
з балкона
через нещасливе кохання…
Ні, ви подивіться – яка розкішна руйнація 
Усіх закінчень – вздовж усього хребта!
Як ви досі ходите?
Як ви досі живете? – нівроку, дякую що спитали, кажу я.
А другий? – що – другий – каже мій психіатр
Другий, хто зношував мою нервову систему?
Ааааааааааа! 
Той був його брат-близнюк. Уявний.
Офіцер, рубака, красень! – і що?
Нічо – каже мій психіатр – 
кажу ж, уявний, що з нього візьмеш…
лікарю, кажу я, - а можна поближче до мене – 
ооооооо! – каже мій психіатр – 
до моєї нервової системи, лікарю,
я щоночі хочу хотіти спати – і ніяк не засну
дайте мені правильну пігулку, лікарю!
З правильним хімічним складом 
Від данських фармацевтів, ну, знаєте – Йорік&Co
Щоб раз – і всьо, як з балкона!
Гм… А що ти зараз робиш? – запитує мій психіатр 
і вимикає світ…

 

***

 

світ розкрива обійми тичеться в шию
носом останнього листя мабуть, цьогоріч…
що тобі сниться блудний крейсер Маріє
в час коли п’яний сторож тюрму обходить?

на тебе ходили дивитися, наче на звіра
та ти й почувалася звіром – до того ж мертвим
коли в твоїй власній тюрмі безнадія без віри –
любові не знайдеш хоч в космо шукай хоч в метро…

плити вокзалу сірі як невські хвилі
лампи в мушиному посліді сорокаватки
тут – пам’ятаєш – як ти чекала Маріє –
тут – віддалася солдатам за шоколадку

ти хочеш кричати – та голос як риб’ячий тьмяно
відлунює в церкві горла надтріснутим дзвоном
кохана потрапила заміж, а ти – в обізянник
підбитий літак Марія над спальним районом

як відпускали ранком брудну і сонну
вже на зубах скрипіли чоботом вірші
а блудний потяг Марія гойднувши вагоном
рушив у вирій. Його не бачили більше…

 

***

 

Тінь переважує тіло
крадеться назирці,
дихає сторожко й легко –
ні пара з вуст, ні вода,
іди і шукай його в ніжному городі,
десь він тут був,
десь розкидав камінці…
Десь я ловила цей погляд,
ці ямочки на щоці
десь ішла проти вітру
десь вертала назад.

Ти перейми його, тіне
допоки я, мов стигмат,
стискаю у кулаці
від хмар від дерев від дахів
всі прокляття імен оцих –
всі чотири сторони світу на змилених огирях

всі страждання й печалі – у лівій моїй руці…

Переміняй хазяїна, тіне
допоки
плетуть ці сніги
гінке замовляння розлуки
рубцем замість усмішки
ляпасом по щоці
відсутністю поцілунку
на сполотнілих
вустах
допоки не вислизнула,
поки хоронить в собі пагінці
мала виноградна кісточка
у правій моїй руці
любов як безтінна радість
як отчий квітучий сад –

та тінь безутішно плаче
і просить вернутись назад

 

Пацифік ЕТА

 

Чорт забирай твою катастрофічну впертість!
Чорт забирай твою вперту катастрофічність!
На тій стороні серця, де лежить твоя незалежність
На мапі мого – простяглась безсоромна ніжність.
І скільки не накладай на кальку ці контурні карти,
Скільки не намагайся пробитися через ці кляті митниці,
кордони і вододіли
Це все одно що крізь скло
продиратися голими пальцями
відчуваючи врешті тепло лише власної
крові
що залишає тіло…
І кожного ранку через наше ліжко летять
Потяги смерті від Еускаді до Аскатасуми
І кожної смерті в мені торохтять
залізні іржаві квіти,
залізні підсклянники,
гроші залізні на божевільні суми,

і кожного разу, коли ти відходиш без мене – без нас –
у ніч
ми розуміємо
– ти щоразу ідеш востаннє
і щоразу я забираю в тебе одну яку-небудь річ
ніби на пам’ять – й ніколи не повертаю…

Але чорт забирай ці святі божевільні гори!
Чорт забирай цих освячених гір божевілля!
Врешті-решт ти береш автомат
і рушаєш дитинно голий
лишивши навіть окуляри
Навпомацки…
Попідтинню…

 

***

 

На руках візьмуть тебе,

аби не спіткнулась об камінь нога твоя

Псалом 90

 

Грудень – мабуть,
найліпший час, щоб навчитись літати,
земля опадає полегшено, наче лати,
і сніг у зворотньому русі –
пилок цукровати –
вносить нову присутність
у рукопис неба звично і рефлекторно
як скажімо,
Бетховен глухий, а Еней, мов мастило, моторний…
Хоча якщо подивитися знизу, який з мене птах – так
ластів’яний листок, паперовий літак…
І якщо хтось тут просив про знаки –
я – ось вам, тримайте, ЗНАК –
точніше, ознака, вона:
надувний самурайський меч,
дерев’яна луна,
пір’яна струна…

і довкола нікого нема, і вгорі глибина…

Але підіймаєшся вгору і вгору, доки забуваєш моргати,
на балконах хтось сушить труси,
хтось – весла й лопати
хтось просто нервово курить про те,
що інші суворо і вперто роблять в сусідній хаті…

Істина сходить упевнено, як санітар до палати –
тут розумієш –
в природі немає верху, немає низу.
Є лише відсутність сорому
в перерозподілі коштів –
що власне, й породжує кризу.
Є лише відсутність любові –
що позначається в безголоссі,
війнах, морах, ламкому волоссі,
нездатності давати фору,
прощати хиби, носити схиму…

Бог не залишає нас – просто дарує зиму

І спостерігаючи за рубцями, що залишають
на Його серці наші веселі сліпі галери
Він каже: Ти двері – і той,
хто робить зусилля, заходячи в двері,
Він заганяє в морози, наче ягнят у стодолу
і дозволяє вдягати голодних, поїти голих…
Каже, зима – не пора, а просто слушна нагода
поміняти ранець на пір’я, вино на воду,
відчути янголів, що ліплять зі снігу крила,
відганяють левів, і останніх –
тих, яким заповість про тебе –
щоб навчили літати –
просто упавши
в небо.

 

***

 

Неназиваний поза тим залишився усе ж – моїм –
короткозорий голос
впійманий невиліковно камея
внутрішнього рельєфу повік
стиснута в кулаці пам’ять рани зведені ледь краї
зі снігів на 12 персон згорнутих у сувій
я щоранку вив’язую місто заново і
розпускаю в сутінках як і вчора
(перехожих рясні рої)
на чотири вітрила снів
на чотири стіни вітрів –
де його корабель із туману господи?
розруха і помаранчі годовані нами з руки – де
збиті до крові лікті – всі ми недоптахи?
солоні хвилі накрили скляні дахи
ось наша донька тче кам’яного Баха
потиху потиху гоїться нетерпіння потиху
сповільнюються розкадровуються
виокруглюючися рухи – так
розчиняється цукор так
м’якшають і змінюються
погляди з двох берегів розлуки –
(з точки зору кімнати
світ – це увігнутий акваріум)
ось він –
досвід причетності і розділення
тихої музики поцілунку без дотику
опромінення випрозорення безтінність
остаточне вщухання болю і розуміння
вирізьбленості навіки – камеї
з внутрішнього боку повік…

якщо
Ти все знаєш про мене – обернися і
перекочуючи на язиці назви
минущого створеного того що
піддається руйнуванню спаленню з’їденню –
Ти – вимовчи мені тишу –
Неназивана я залишуся твоєю…

Спадабаўся матэрыял? Прапануем пачытаць:

Пераклад:
Макс Шчур

Няўжо няма Адказу?
а ты адказваеш, няўжо заўсёды павінен быць нейкі Адказ?,
вось каб я мог сказаць Так ці Не —
дзякуй Богу што я ня Бог! Дзякуй Богу што я ня Бог!

Пераклад:
Алесь Плотка

добра
што мяне тут ніхто не ведае
пагана
што ўсе хочуць даведацца
хто я

Пераклад:
Макс Шчур

У адной праскай мясной краме
на рагу дзьвюх вуліц Старога Места
рэзьнік аднаго дня забіў
шырокай крывавай сякерай цурбан
потым надзеў парасячую галаву зь вітрыны
замкнуў краму
і з голасным рохканьнем
зьнік у кірунку Голэшавіц

Як гучыць радок,
які падкрэсьлівае
лятак у небе?