Прогулянка кремлівського мрійника

поезія, вiршi, українська мова

З книжки “Прощальний поцілунок Ілліча”

Прощальний Поцілунок Ілліча

Інессі Арманд, Григорію Зіновьєву, і всім робітникам…

Вовчицею, у якої повбивали вовченят, завивала
Люта зима 1924 року.
Її мороз змішувався з холодом, що панував у серцях
Сотень і тисяч людей, що, в жалобі, зібрались тоді
На Красній площі.
І коли Ілліч нерухомо лежав у труні,
І ніхто не знав, де холодніше, на дворі чи в душі,
З воскових губ Леніна раптово злетів червоний метелик,
Розтинаючи своїми вогняними крильцями холодне морозяне повітря,
Яке було вщерть поцяцьковане крижаним мереживом паморозі,
Мов на горищі повітря просякнуте павутинням і пилом.
Метелик пурхав все рішучіше і рішучіше,
Під німе здивування натовпу…
Аж поки його червоні крильця не злилися із сонцем,
Що світило над червоним прапором, що сумно майорів
Над Московським кремлем, приспущений в день скорботи…
Вражені червоноармійці заклякли на мить,
А потім почали зривати із себе ордени і медалі молодої Держави Рад,
Кидаючи їх у труну з її мертвим вождем,
В надії на те, що й вони перетворяться на метеликів…
І лід на Москві-ріці дав тріщину…

Тріюмф Віри – Собор-1946.
Комсомолка Мадонна і отець Гавриїл Костельник

Палає заграва
Над катедральним собором Української греко-католицької церкви
У Львові.
Полум’ям звучить в темряві
Голос
Отця Гавриїла Костельника –
Наче закляття жерця,
Мов блискавиці,
Несуться слова його проповіді:

«Ми розриваєм стосунки
Із Римом
Назавжди.
Ватикан ми позбавим духовної влади –
Ніхто не отруїть – і він! – серця наших мирян!
Черленої Русі – і Червоної України –
Рим
Не здобуде
Ніколи!»

Апльодують священники стоячи
Словам отця Гавриїла Костельника,
Наче на з’їзді партії,
Наче під портретом Вождя,
А не знаряддям ганебної страти – хрестом!

Не комсомолка – Мадонна
Підходить до отця Гавриїла Костельника,
Грайливо хитаючи стегнами,
Цей ангел світла, ця вавілонська блудниця
Миром виводить знак прийняття присяги зі сторони Володарів Сходу
На чолі отця,
Що розірвав стосунки із Римом.

Звучить голос
Отця Гавриїла Костельника –
Речитативом
Священник
Читає краще
За Мефістофеля:
Повернення до Деміюрґа
Має
Відбутись
Красиво
І
Пишно.
На зло католицькій месі
Звучить голос
Отця Гавриїла Костельника:

«Ми рвем ланцюги
Віковічні,
Нам, як і пролетар’яту.
Вже не втрачати нічого.
Нарешті ми розриваєм стосунки із Римом!»

Із цими словами
Священник
Зриває із себе хреста,
Топче його чобітьми
І скаче на ньому.
На мить в очах священника
Спалахує іскра побожна,
Він падає на коліна
Й цілує розп’яття –
Те, що між ніг в комсомолки,
А не те, що топтав він щойно.

Комсомолка Мадонна грайливо сміється,
Й перевертає чашу з вином для причастя
На холодні плити собору,
Відображаючись навіть у Полтві
Червоними плямами менструальної крові
Тих, хто не прийняв нової віри.

Махатма Ленін

                                                                                               И вновь пpодолжается бой,
                                                                                               И сеpдцу тpевожно в гpуди,
                                                                                               И Ленин такой молодой,
                                                                                               И юный Октябpь впеpеди.

Над Країною Рад
   Заходить Небесне Світило.
Зів’яла троянда
   Лежить в Мавзолеї
       Поруч з ковчегом.

Лами мовили Слово:
Небесне Світило заходить,
Натомість,
Після Кремлівської зірки
   Вогні ҐОЕЛРО
      Засяють
         Над Країною Рад,
А сонце
   Зійде
      Вже в новому,
                            Кращому світі,
Не впізнає його,
І вжахнеться –
   – вогні ҐОЕЛРО
         Засліплять його.

ДНІПРОГЕС
   Затопить
      Промені сонця,
І мертва вода
   Із затоплених храмів
      Переробить їх
         На 650 МВт
            Електроенерґії.

А зараз
   Махатма спокійно спить –
   – ковчег чекає свого часу –
Лиш хитра посмішка
Палає,
   Мов червоний прапор,
На воскових губах.

Прогулянка кремлівського мрійника…

М. Т. Р.

Кремлівський мрійник ішов.
З-за його маківки світило сонце,
Так що коли його велетенська тінь падала на ставки-відстійники
Біля металюрґійних комбінатів,
Злякані жабки враз зупиняли свій концерт і швиденько ховались
Якомога глибше у забруднену воду і закопувались у мул…
Кремлівський мрійник палко кохав робітників.
Він любив прогулюватися їхніми кварталами,
Цими депресивними ґетто для рабів нашого часу.
Голова кремлівського мрійника в цей час кружляла високо в хмарах,
Як і його думки,
І коли він бачив своє віддзеркалення в річках і водосховищах,
Він згадував своє дитинство,
Коли його майже янгольську голівку
Прикрашали золоті кучерики,
Мов на південних іконах часів Мазепинського бароко…
Тоді кремлівський мрійник посміхався, діставав з-за плечей
Блискучий серпик місяця,
Гостріший за сталь,
Котру виготовляли ті металюрґійні комбінати,
І косив синьооких робітничих дітей, що замурзані швендяли
Поміж задимлених териконів і відвалів залізної руди.
Кремлівський мрійник дуже любив дітей – з цих ще живих кульбабок
Він сплітав собі вінок –
І його лисина знову набувала золотистого забарвлення…
Золоте до золотого, синє до синього, черлене до черленого…

Вафельний Ленін

Когда был Вова маленький, с кудрявой головой…
з дитячого віршика

В дитячім садку
У червонім куточку
Маленький янгол із золотими кучерями
З доброю посмішкою дивиться
На дітей металюрґів і швачок,
Що – як вчать виховательки –
Всі як один йдуть його шляхом.
Ленін – найсвятіше у дитинстві,
Ленін – нашого дитинства вождь!
Ленін – вчитель піонерів,
Ленін – жовтеняток Дід Мороз!
Знає кожен в дитячім садку,
Знає Вася, знає Пєтя, знає Маша –
Все солодке в дитячім садку –
Всі цукерки і вафельки –
Неможливі без Леніна –
Та й не такі солодкі…
О дитсадок! О ця солодка мить,
Коли діти у ньому вчаться розмові дорослих,
І смакують слова, заборонені мамою з татом,
Ще більше за манку, сосиски й яєшню,
Ще більше навіть за цукерки і вафельки.
І – за смакуванням вафельки разом із цими словами –
Чомусь спадає на думку Маші
Фраза химерна, що «Ленін – дебіл!»
Вафелька застрягає в горлянці у Маші,
Сльози градом ллються з очей:
Яка ганьба! Як можна так подумати про Леніна?
Зі слізьми на очах випльовує вафельку Маша,
Рот у Маші нестерпно кривиться болем,
Коли вона, плачучи, йде до виховательки:
«Клавдіє Михайлівно, я щойно подумала, що Ленін – дебіл!»
Гірко реве Маша і сльози річкою течуть лицем дівчинки,
Підбираючи на підборідді крихти від вафельки.
Проте щиросердне зізнання пом’якшує кожну провину,
А декому навіть сприяє в кар’єрі –
Заслуги дитсадка оцінили – і наш педаґоґ отримала ґрамоту –
З портретом Владіміра Леніна: вічная слава
Подвигам Клавдії Михайлівни на її педаґоґічному фронті!
Нарешті ми можемо бути спокійні за майбутнє Держави Рад
З таким молодим поколінням!
«Ура!», – кричать піонери, «Ура!», – кричать виховательки:
«Ура, таваріщі! Ура!»

Б.З.С.Т.К.

Як би я назвав передмову
   До книжки
      Народнього комісара Коцарева?
Я, мабуть би, пригадав,
   Що перші
      Трофейні радянські танки,
         Захоплені червоноармійцями
            На південному фронті
Називалися:
                   «Борець за свободу товариш Ленін»
                                                і
                   «Борець за свободу товариш Троцький».
Так!
Саме так я назвав би передмову
   До книжки
      Товариша Коцарева:
«Борець за свободу товариш Коцарев».
Я б пригадав,
   Як товариш Коцарев
      Визволяв Чернівці
         Від фашистських німецько-румунських загарбників,
Як він захищав в консуляті королівства румунія
   Харчі трудових буковинців
      Від закутої в шкіру товстої ґестапівки:
«Блядь, сама ти швайне!», –
   Мужньо відшив її комісар,  –
      Наші війська на підході, –
         І їм, як нікому, знадобляться харчі.
Міг би я багато ще розповісти
   Про подвиги товариша Коцарева,
      Проте скажу: в ньому грає до сих пір кров дідуся,
         Який розстріляв з артилерії буржуазні Альпійські гори,
            Щоб уламки снарядів на альпійських курортах
               Нагадували буржуазії і нині про справжніх господарів праці.
Я вірю і знаю,
   Що колись харків’ян, будапештців, берлінців
      Зустрічатимуть артилерійським вогнем, міццю криці і спокоєм сталі
         Панцерники незламні і горді:
                                   «Борець за свободу товариш Коцарев»
                                                                  і
                                   «Борець за свободу товариш Крюґер».

Ранок Залізного Фелікса

Ранок/Світанок.
Міцно стоїть
Фелікс Залізний
У дверях костьолу міста Любані –
На небокраї Нової Ери і Нової Влади
Жевріє вже
Символ вічної величі і невмирущої слави –
Навстіж відкриті чекістам
Ворота
Міста Варшави.

Міцно стоїть
Фелікс Залізний
Й революційним вогнем Кузбасу палають
Залізні очі.
Рукою стискає Фелікс руків’я меча –
Робітниче повстання ще треба підняти –
Всесвіт старий знищено
Ще не до кінця,
Католицька церква не спить – не спить і ЧК.

Міцно стоїть
Фелікс Залізний
На попелищі костьолу – згарищі старої віри і старої влади.
Перед на друзки розбитим розп’яттям,
Перед чекістом розтрощеним ликом
Христа
В надрах Залізного Фелікса
Жевріє
Думка єдина,
Звернена не до орденів й вічної слави,
А,
Як і раніше в дитинстві,
До ксьондза-учителя з міста Варшави:
«Отче, як міг
Б-г померти від ран цвяхів і списа?
Як Він міг померти
Не в сутичці з ворогом, не від меча?
Як чобіт ЧК зміг роздушити Христа?
Отче, як міг Б-г померти…?»

Бокс ЦКБ

Смертельно хворий Андропов лежить у лікарні Кремля,
Й гаряче серце чекіста ридає венозною кров’ю,
Заливаючи його чисті руки,
І лікарняну білизну
Кольору прапора контри.

По телевізору «Рубін Ц-266Д»,
Доступному тільки номенклатурі,
Смертельно хворий Андропов пильно
Вглядається в буржуазне кіно – саґу про шпигуна Джеймса Бонда.

У молодому, сорокарічному красені,
Кумирі жінок країн третього світу
/і золотого мільярду, і навіть країн Варшавського блоку/,
Смертельно хворий Андропов бачить себе –
– молодого чекіста за мерехтливим екраном
Чуда радянської техніки
В закритому боксі лікарні Кремля
Для найвищих чинів Комуністичної партії.

Це він! Він!
Юний красивий чекіст,
Розгадує всі плани НАТО,
Зриває реакцію в Чилі,
Рятує Фіделя Кастро
І Че Ґевару,
Збиває корейський літак,
І особисто вбиває Аміна.

Це він спокушає Марґарет Тетчер,
І проголошує Британську Радянську Республіку
На Трафальґарі.

На Лубянці
Йому ставлять пам’ятник
Поруч з Дзержинським,
Смертельно хворий Андропов вже бачить його із вікна
Закритого боксу лікарні Кремля
Для найвищих чинів Комуністичної партії.

Бачачи це
За мерехтливим екраном –
– себе молодим, кумиром жінок,
Смертельно хворий Андропов плаче,
Мараючи венозною кров’ю
Мерехтливий екран.

Смерть у Пекіні

Рішення з’їзду – в життя!
Максима

Рішення XII
Всекитайського з’їзду
Китайської комуністичної партії:
В одній сім’ї – одна дитина!

Не потрібна китайцям
Занадто велика кількість людей –
Занадто велика кількість людей
Заважає втіленню рішень
Китайської комуністичної партії.

Забагато маленьких китайців
Не заслужили
Червоний мандат на життя
За підписом товариша Гао Цян,
З портретом товариша Мао Цзедуна.

І кожен новонароджений
Бачить
Замість материнських грудей
Рішуче лице хунвейбіна,
І чує
Його мовчазне запитання:
«МАНДАТ?!»
Немає мандату – немає життя.
Навіщо життя без мандату?

І кожен китаєць,
Народжений поза законом,
Обов’язково відчує
Холодний укол евтаназії,
Як поцілунок товариша Мао.

За рішенням з’їзду
Китайської комуністичної партії
Цілодобово
Триває в Пекіні місія смерті –
– по пологових будинках Пекіну
Рішуче крокує
Посланець ЦК –
Червоний комісар – товариш Смерть.

Спадабаўся матэрыял? Прапануем пачытаць:

Пераклад:
Алесь Плотка

Хачу па-мацярынску абняць порнаакцёраў.
Хлопцаў.
У іх жа
Такі змучаны выгляд у гэтым кіно.
Трэба іх неяк суцешыць.
Цяжкая ў іх работа.

Пераклад:
Макс Шчур

Так, дасягнуўшы росквіту, у прах
імпэрыі сыходзяць пачаргова,
бо прадчуваюць: іхны ўзьнёслы гмах
ня ёсьць, на жаль, увасабленьнем Слова.

И, источая горький зной,
Поблекли в обмороке пряном
И голубика пыльных гор,
И ртутный студень океана.

Спинися, брате, 
і послухай:
голосить київська луна,
хоч кручі та 
безодні духу
долає воля мовчазна.
Так непотрібно,
невмолимо,
живим лишаючи борги,
ідуть сини за сивим димом
і сіють попіл на сніги…