Зіґґі Фрейд & Зиґмунд Фройд

сучасна українська есеїстика, українська література XXI сторіччя, українська мова

З усіх актуальних транслітераційно-правописних суперечок питання транслітерації прізвища засновника психоаналізу Зиґмунда Фрейда/Фройда викликає у вітчизняному експертному середовищі чи не найбурхливіші дебати. Не претендуючи поставити крапку в цій суперечці, спробуємо розібратися в арґументації сторін. Тим паче, що розбір цієї начебто вузької технічно-лінґвістичної проблеми несподівано наштовхує нас на кілька цікавих висновків щодо співвідношення множин мова/література/культура та тяглості як надзвичайно важливої підстави мовного «схоплення» — називання певного явища.

Арґументація прихильників транслітерації прізвища Зиґмунда Фрейда/Фройда саме як Фройда, а не Фрейда полягає в тому, що Зиґмунд Фрейд/Фройд писав свої твори німецькою мовою — і здобув леґітимізацію в міжнародному науковому середовищі саме як Фройд /не секрет, що саме так літературною німецькою звучить прізвище Freud/, а не як Фрейд. Для української мови /на відміну від російської, наприклад/ характерний фонетичний принцип транслітерації, а не морфолоґічний /як для російської/, тож і передавати прізвище засновника психоаналізу слід за принципом його звучання, а не за принципом його ґрафічного зображення.

Проте важливо зауважити, що ці принципи є лише характерними для кожної з цих мов — вони не становлять залізного правила. І хоча Вадим Менжулін — один із провідних експертів в даній галузі, який питанню транслітерації прізвища Зиґмунда Фрейда/Фройда українською мовою присвятив окремий підрозділ Транслітерація у дзеркалі біоґрафії своєї найсвіжішої моноґрафії Біоґрафічний підхід в історико-філософському пізнанні — цілком слушно зауважує, що на суто технічно-лінґвістичну суперечку щодо правильності транслітерації прізвища Зиґмунда Фрейда/Фройда дуже добре накладається суперечка ідеолоґічна, яка маркує транслітерацію «Фрейд» як «чужу» /російську/ та «застарілу» /радянську/, а транслітерацію «Фройд», навпаки, як «власну» /«питомо» «українську»/ та «сучасну» /европейську/, на мою думку, емансипація від подібного суто містечкового українсько-російського з’ясовування стосунків /що лишень віддзеркалює наші посткольоніяльні комплекси — і цим самим опосередковано засвідчує кольоніяльний статус України для тих, хто досі в ньому сумнівається/ лише збільшує евристичний потенціял суперечки. Так сучасний російський філософ та психоаналітик Дмітрій Ольшанскький, пишучи російською мовою /а отже перебуваючи поза контекстом української мовної суперечки/, послідовно вживає саме транслітерацію «Фройд», а не «Фрейд».

Контрарґументація противників цієї транслітерації /саме як «Фройда», а не як «Фрейда»/ зводиться до двох контрарґументів: по-перше, Зиґмунд Фрейд/Фройд є саме австрійським, а не німецьким психіятром — а австрійським діялектом Freud звучить саме як «Фрейд», а не «Фройд»; а по-друге, за своїм етнічним походженням Зиґмунд Фрейд/Фройд є євреєм, а не австрійцем, тож за базову мову слід визнати мову центральноевропейського єврейства того часу — а саме їдиш /який, на відміну від австрійських діялектів чи австрійської наддіялектної норми, є саме окремою мовою, а не діялектом чи якоюсь наддіялектною формою німецької мови/ — якою прізвище засновника психоаналізу звучить саме як «Фрейд», а не «Фройд».

Що стосується першого контрарґументу, то його доволі просто розбити. По-перше, більшу частину життя Зиґмунда Фрейда/Фройда австрійці вважалися саме частиною німецької нації, а не окремим народом — окремим від німців народом автрійці стали вперше вважатися лишень в 1934 році, відповідно до Травневої конституції, та й то з формулюванням «австрійський народ для своєї християнської німецької союзної держави» /прикметно, що судетські німці завжди вважали себе саме німцями — хоча і Чехія, і Судети до Першої Світової війни входили до Австро-Угорської — не Німецької — імперії/, та й то, як показали наступні історичні події: Аншлюс та ейфорія австрійців з цього приводу, дана постанова австрійського парламенту — принаймні, тоді — не знайшла відгуку в серцях абсолютної більшості австрійців, які продовжували вважати себе невід’ємною частиною німецької нації. По-друге, офіційною мовою Австрійсько республіки і тоді, і зараз була саме літературна німецька мова, а не якийсь із місцевих австрійських діялектів чи місцева кодифікована /вже після війни/ наддіялектна форма Österreichisches Deutsch — навіть свою вельми сумнівну правописну реформу кін. XX ст. /провальну/ федеральний канцлер Німеччини Ґергард Шрьодер проводив за погодженням з урядами Австрії, Швайцарії та Ліхтенштайну — тобто і зараз, незважаючи ані на дуже потужні діялектні відмінності, а вони є досить сильними і в межах самої Федеративної республіки Німеччина, ані на спалах реґіоналізму та загальні децентраційні процеси в Европейському Союзі /певний час ці процеси були чи не улюбленим «коником» европейських та наших місцевих постмодерністів, які робили з них, на мою думку, дещо передчасні висновки — про які дещо згодом/, ці країни і зараз утворюють єдиний німецькомовний простір з єдиною нормою літературної мови Hochdeutsch та кількома кодифікованими наддіялектними формами — Österreichisches Deutsch, Schweizerdeutsch.

Що ж стосується другого контрарґументу — щодо єврейської етнічності Зиґмунда Фрейда/Фройда, то він є значно серйознішим — адже, відповідно до ліберальних уявлень, прийнятих зараз европейською спільнотою, ідентичність не зводиться ані до піддланства, ані до громадянства, ані до професійної діяльності — іншими словами кажучи, вона не зводиться до жодних зовнішніх ідентифікаторів, хай як би вони були освячені імперськими — за визначенням, неліберальними — науковою чи громадянсько-політичною традиціями; у всіх подібних суперечках саме само-ідентифікація індивіда є останнім і найпотужнішим арґументом в будь-яких суперечках щодо його ідентичності, само-найменування, а отже, зважаючи на прийняті европейською спільнотою ліберальні уявлення, і просто найменування в публічному просторі.

Зі щойно написаного вище цілком лоґічно випливає, що питання, як правильно транслітерувати «Фрейд» чи «Фройд», фактично зводиться до питання, якою мірою єврейська етнічність Фрейда/Фройда визначала його ідентичність?

Вадим Менжулін, якого я вже згадував вище, ґрунтовно проаналізував дане питання в підрозділі Транслітерація у дзеркалі біоґрафії своєї моноґрафії Біоґрафічний підхід в історико-філософському пізнанні. Для тих, хто ще не ознайомився з даною моноґрафією, наведу свідчення самого Зиґмунда Фрейда/Фройда, ретельно зібрані Вадимом Менжуліним в цьому підрозділі своєї моноґрафії.

Ще на початку XX ст., намагаючись залагодити конфлікт поміж двома своїми послідовниками — Карлом Абрагамом та Карлом Ґуставом Юнґом-молодшим, Зиґмунд Фрейд/Фройд писав першому: «Будьте толерантним і не забувайте, що вам справді простіше йти за моїми ідеями, аніж Юнґові, оскільки, по-перше, ви є абсолютно незалежним, а до того ж ви є ближчим до моєї інтелектуальної конституції внаслідок расової спорідненості, тоді як він, будучи християнином та сином пастора, шукає дорогу до мене лише всупереч величезному внутрішньому опорові». Що цікаво, що згодом Карл Ґустав Юнґ-молодший перестав «йти проти себе» та пішов на адміністративну — очолив Міжнародне психотерапевтичне співтовариство, зорґанізоване за щонайактивнішої участі двоюрідного брата самого Германна Ґьорінґа, в той час як нацисти «зачистили» Німецьке співтовариство психотерапевтів — підрозділ М. П. С. — від «шкідливого єврейського елементу» — та ідеолоґічну — постулат К. Ґ. Юнґа-молодшого щодо національно- та расово-зумовленої специфіки вроджених архетипів колективного несвідомого, від якого він з суто кон’юнктурних міркувань відмовився вже аж по закінченні Другої Світової війни — співпрацю з нацистським режимом — чи ж не дивно, що саме К. Ґ. Юнґ-молодший залишається і зараз кумиром певної частини вітчизняної інтеліґенції?

Проте залишимо засновника «аналітичної психолоґії» на марґіналіях нашого дослідження — зрештою, «аналітична психолоґія» є продовженням традиції значно відмінної від психоаналізу — зацікавлених відсилаю до іншої моноґрафії Вадима Менжуліна Расколдовывая Юнга: от апологетики к критике, а також до праці американського історика психіятрії Річарда Нолла Арийский Христос. Тайная жизнь Карла Юнга — переклав, до речі, теж Вадим Менжулін. Зважаючи на те, що в цілому контакт цих двох традицій був надзвичайно короткочасним та, фактично, епізодичним, повернімося до засновника психоаналізу.

В 1930 році Зиґмунд Фрейд/Фройд увійшов до складу президії новоствореного Інституту єврейських досліджень — YIVO, Yidisher Visnshaftlekher Institut. І нарешті, вже в кінці життя, він напише в листі своєрідний «підсумок» власної ідентичності: «Я ніколи не збирався бути кимось іншим, аніж тим, ким я є, тобто євреєм з Моравії, чиї батьки прийшли з австрійської Галичини» — в якому, як слушно зауважує Вадим Менжулін, «ані словом не згадає німецькомовний компонент» власної ідентичності.

З чим ще можна погодитися з розмірковувань Вадима Менжуліна, так це з тим, що спроби зіґнорувати дуже потужний єврейський компонент ідентичності Зиґмунда Фрейда/Фройда, який був надзвичайно важливим для самого засновника психоаналізу — навіть свою останню велику працю Зиґмунд Фрейд/Фройд назвав Мойсей і монотеїзм, тобто присвятив її вивченню історії свого народу — виглядають особливо сумними та сумнівними на тлі Голокосту — Катастрофи, яку Зиґмунд Фрейд/Фройд ще безпосередньо застав та яка безпосередньо зачепила його сім’ю — його сестра Адольфіна померла голодною смертю в концтаборі у Терезенштадті, а інші три сестри Роза, Пауліна та Марія — в сумнозвісному Аушвіці, в 1942 році.

Залишаючись в межах всіх вищенаведених розмірковувань доводиться визнати, що єдино правильною формою транслітерації прізвища засновника психоаналізу українською мовою може бути лише «Фрейд», тільки «Фрейд», і в жодному разі не «Фройд». Проте, якби ми залишались лишень в межах вищенаведених розмірковувань, евристична вартість цієї нашої розвідки дорівнювала б нулю, а сама розвідка зводилась би лишень до переказу відповідного підрозділу моноґрафії Вадима Менжуліна.

Справа в тому, що окрім листування Зиґмунда Фрейда/Фройда зберігся також запис його голосу, зроблений вже у Лондоні — себто так само в останні роки життя засновника психоаналізу — на якому Зиґмунд Фрейд/Фройд також називає своє ім’я — і англійською це речення звучить наступним чином: «Май нейм із Зиґмунд Фройд» — чітко з и, чітко з ґ, і чітко з о. Відповідно, якщо англійською Зиґмунд Фройд сам себе називав «Фройдом», а не «Фрейдом», не бачу жодних підстав щоб українською, та й російською, зрештою, його ім’я звучало якось інакше — принаймні, доки не доведено сфальшованість даного запису, а наразі цього не зроблено.

Проте сказане Зиґмундом Фройдом зовсім не скасовує також написаного ним у листах. Колізія, здавалося б, безвихідна. Проте насправді з неї можна зробити кілька цікавих висновків. По-перше, німецька мова є не лишень мовою німців, а й однією з мов освіченого єврейства поруч з ївритом, їдишем, ладино, польською, російською та іншими — здавалося б, це мало б бути очевидним ще з часів Гайнріха Гайне, та й в період міжвоєнної румунської окупації Чернівців місцева єврейська інтеліґенція відстоювала своє право користуватися саме німецькою мовою, вже навіть не їдишем, як мовою культури, противлячись політиці насильницької румунізації, що її форсовано здійснював румунський уряд на окупованих територіях в міжвоєнний період — це, до речі, цілком лоґічно означає, що зводити німецьку мову лишень до нацизму було б не просто неправильно — це було б цілком очевидною дурістю.

Загалом, подібна ситуація є типовою для посткольоніяльних культур — парадоксальним, але цілком закономірним чином євреї, які в період вигнання кольонізували Европейський простір, як пригноблена ґрупа виявляються також підкольоніяльним народом — з цієї точки зору відновлення Держави Ізраїль слід розглядати в контексті процесу декольонізації єврейського народу — і вкотре засвідчує те, що культура є значно ширшим за мову поняттям. Якщо екстраполювати ці висновки на українську культуру, то стає зрозумілим, що і російськомовний Гоголь, і німецькомовний фон Захер-Мазох, і їдишемовний Шолом-Алейхем, і польськомовний Бруно Шульц, а також і сам Зиґмунд Фройд, чий дідусь похований в Тисмениці, і Людвіґ Вітґенштайн, який переважну частину свого знаменитого Лоґіко-філософського трактату написав під Чернівцями, є невід’ємною частиною української культури. Інакшими словами кажучи, до множини «пишуть українською мовою» — а саме так, зазвичай, визначають писану та письменницьку частину української культури — слід додати ще півтори-дві множини: «пишуть про Україну» та, частково, «мають хоч якийсь стосунок до України».

Проте з цими двома «щойно доданими мною» множинами, а надто із множиною «мають хоч якийсь стосунок до України» треба бути надзвичайно обережним. Думаю, що киянин, тобто такий, що безумовно має стосунок до України, Булґаков нізащо б не погодився щоб його визначили як письменника, що належить до української культури, вже не кажучи про зовсім абсурдне визначення його як українського письменника. Чак Паланік теж має стосунок до України, проте, на відміну від Андрія Ворголи/Енді Воргола, визначення його як такого, що належить до української культури, на мою думку, є доволі безпідставним. Кожен випадок слід розглядати ретельно і окремо — жодних автоматичних рецептів «на всі випадки життя» не існує — тут я знову дозволю собі не погодитися з Вадимом Менжуліним, котрий пише: «Проводити щоразу докладне біоґрафічне дослідження (яке, як показує випадок Фрейда, може поставити нас перед дуже складним моральним вибором) навряд чи раціонально — на всіх ані часу, ані сил не вистачить» — «часу і сил», звісно не в одного дослідника, а в цілої культури має вистачити, зважаючи на те, до яких цікавих висновків нас можуть підштовхнути подібні дослідження; крім того, саме через результати подібних досліджень стверджується примат само-ідентифікації індивіда над його різноманітними зовнішніми ідентифікаторами — цей ліберальний примат є загальноприйнятим в сучасній европейській культурі.

Що ж стосується протилежного підходу — обмеження культури лише множиною «пишуть українською мовою» — то він є продовженням старої романтичної зв’язки «мова-кров-земля», яка якраз і породила сумнозвісний нацистський культ Blut und Boden. Взагалі, ідея про те, що «все в культурі має бути лишень однією мовою» історично є надзвичайно новою. Ще задовго до доби романтизму, одна вінценосна /тобто така, яку ми нашою сучасною мовою вже аж ніяк не можемо кваліфікувати як «підкольоніяльну»/ особа блискуче, як на мене, висловилася: «З Б-гом слід розмовляти еспанською, з друзями — італійською, з жінками — французькою, а з ворогами — німецькою». Зрештою, не секрет, що українські поети доби бароко писали мовами, вельми далекими від сучасної літературної української, а саме: польською, латинською, книжною давньоукраїнською. І це не ставить під сумнів їхню належність до української культури.

Проте зараз, знову ж таки, за консенсусом европейської спільноти, міжнародний простір структуровано через множину національних держав — чутки про смерть національної держави через «успіх» інтеґраційних утворень штибу Европейського Союзу, як завжди, виявились перебільшеними — так що все сказане мною вище не слід розглядати ані як заклик до офіційної дво- чи кількомовності за цілком провальними Бельґійським чи Канадським зразками, ані до інших подібних бздурів від політики. Мова йде лишень про реконструкцію культури в її повноті, а не про історичний реґрес в політико-адміністративній сфері — що виглядало б зараз по-справжньому дикунською архаїкою — подібно до етноконфесійної системи Лівану, яка замість того щоб притамовувати конфлікт, виступає джерелом його консервування та роздмухування — на тлі міжнародного простору, структурованого, знову ж таки, за консенсусом европейської спільноти, зараз саме через інститут національних держав.

Інший висновок, який можна зробити з /після всього сказаного вище вона вже виглядає доволі позірно/ колізії між дуже сильним єврейським компонентом ідентичності Зиґмунда Фрейда/Фройда та його німецькомовним самопрочитанням власного прізвища є той очевидний факт, що Зиґмунд Фрейд/Фройд ніколи не був одним і тим самим — власну ідентичність в кінці свого життя підсумовував раніше австрійський громадянин, а тепер підданий Британської імперії, величина загальнолюдського і загальносвітового масштабу, професор психолоґії та засновник психоаналізу, видатний психіятр Зиґмунд Фройд — і в цьому своєму підсумкові для австрійського професора Зиґмунда Фройда цілком у відповідності з його вченням надзвичайно важливим був єврейський хлопчик із їдишемовної центральноєвропейської родини Зіґґі Фрейд. І зі світоглядної, і з цілком біолоґічної точок зору немає нічого — чи майже нічого — спільного поміж цими двома персонами. Зиґмунд Фройд і Зіґґі Фрейд — це ті самі дві річки Геракліта, через відмінність яких і неможливо вступити в одну річку двічі. Проте важливо перебувати саме в полі мислення Геракліта, а не його учня Кратіла, який стверджував, що в одну річку неможливо вступити і один раз, і який цілком у відповідності зі своїм вченням нездатний схопити річ взагалі, нездатний нічого промовити, лишень валявся на землі, белькочучи та безсило рухаючи пальцями — ці екстремістські та абсурдистські висновки з вчення Геракліта ще були висміяні значно видатнішим за свого вчителя учнем Кратіла Платоном, тож нам не варто, мабуть, повторювати хиби минулого. Людина і людська особистість — це дійсно не «щось», що можна зафіксувати — будь-яка фіксація є мертвотною, штучною, умовною і, зрештою, хибною — людина і людська особистість — це завжди процес-що-триває — як і всі інші речі — і розглядати його треба саме в його триванні. Тривання передбачає тяглість — і ця тяглість, тяглість самосвідомості індивіда і є тим єдиним — єдиним і надзвичайно важливим — що об’єднує австрійського професора Зиґмунда Фройда та маленького єврейського хлопчика Зіґґі Фрейда. І чому б цим двом різним персонам, зрештою, не мати двох різних імен?

Публікуецца онлайн упершыню, паводле выданьня: Крюґер В. Коли я чую слово "культура"... - К.: Laurus, 2018. - 130 с., сс. 25 - 37.

Спадабаўся матэрыял? Прапануем пачытаць:

Я стрілка годинника на чиїсь руці,
яка прорахує наступність,
зупинившись, коли розрядяться батарейки.
Якщо не переставатиме битись і пнутись
поламане серце
з виразом часу застиглого на лиці.

У Гены бюджет — брошенный грош
В старую жестяную кружку.
В его день рожденья всегда идёт дождь
И бегут пешеходы по лужам.

Главному герою тоже скучно. И сам он – точно такой же скучный. Но в отличие от них он хотя бы самому себе в этом признается. Потому и цепляется к ним всем со всякого рода «проклятыми» вопросами, достает их всех – от секретарши до отца Серафима. Естественно, с нулевым результатом.

Пераклад:
Макс Шчур

Раптам з ваннай выйшаў нейкі чувак. Ён быў незнаёмы, да таго ж чысьціў зубы. У мэтах самаабароны Лявон інстынктыўна адарваў ад сьценкі батарэю і раз’ябошыў яе аб чувака. Той з апошніх сіл закрычаў: «Яшчэ! Яшчэ!»