(з кнігі “Тілом”, 2016 г.)
КОЛИ ЗУСТРІНЕШ
Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти дійсно зрозумів, що ти почуваєш,
коли цілуєш свою однокласницю,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб тобі врешті потеплішало, і сніг танув на долонях,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти радів поступу довкола
та сміливо витрачав гроші на власні зручності,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ділитися з коханцем ковдрою,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки,
поки вона спить на сусідній полиці смердючого плацкарту,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти чекав дочку біля її школи, а вона,
бліда від хвилювання, бігла до тебе тонкими своїми ногами,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб тобі приходили несподівані листи
з подарунками та запрошеннями, а ти, не відкриваючи,
кидав їх у сміття і брався до роботи,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг думати про втрачене, котрого більше, аніж здобутого,
бо тобі бракувало сміливості визнавати свою несміливість,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти мовчав і мовчки радів,
що з тобою поети й актори гутарять як зі своїм,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби тобі було тепло від холодного помідорового соку,
що гасить він тягучістю вогонь дешевої горілки,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб друг твій, упившись, пропалив цигаркою дірку у твоємі лікті,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти міг дихати гуркотом старечих мотоциклів,
що гублять себе потроху з кожною краплею мастила на асфальті,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб твоє кохання ставало ще ніжнішим
і навіть прозорим від спільних зусиль досягнути якогось орґазму,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб убивці були ніби діти
перед обличчям твоїх віршів, розгублені,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем,
що натирає долонею свого налитого хуя,
удавано ховаючись за зіржавілим трактором,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти врешті наважився користуватися
перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість
насправді нікого більш не вражає,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей,
і радіти кожній заробленій гривні,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоби вдалося тобі втекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби твоя впевненість була опорою для інших,
а сім’я твоя була закритою, ніби мушля,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти мовчав, коли тебе вбивають,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Радість раптом поміж усіх, і ти щоб радів з усіма,
хтось повинен перерізати комусь горло.
А тепер у церкві сільській щоби покірно стояв,
збираючи в ноги холод і цвіль у легені,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб сорочка вранці випрасувана,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб пошанівок і ввічливість,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб курка варена, петрушка й чебрець,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб вервиця-транквілізатор,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб чинний квиток,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб світанок, хтось повинен перерізати комусь горло.
Уся моя любов виснажена, уся моя любов...
ЗНЕНАЦЬКА, НАСІННЯ
Зненацька, зненацька,
насіння ластівок розсипали, насіння ластівок.
ДОДОМУ НІКОЛИ
Знову зависає загибель у повітрі,
непевність у легенях, ледве стою.
До себе гірка огида.
У сморід, у рибу та м’ясо,
додому ніколи не повернуся.
У товщі повітря ясно, безхмарно,
лиш колеться блиском вода.
Може цю руку, пропахлу їжею,
шукатиму в прозорому холоді,
рухатимусь її руслами,
хворобливий, прозовий.
Подобається — даю знати, а ні — то ні,
невпевнений і недобрий.
РЯТІВНИК
Я не закінчуюся, за межею терпіння, —
з мерцем у голові.
НЕРУХОМИЙ
Ноги відкушують мені ноги,
мій дорогий друже, випивка заміцна.
Зішкрібати своє гівно з чужого обличчя,
цілувати себе, вити в порожню шклянку.
Місто без руху, між сідницями піт,
що підживлює танець, і ти прекрасний,
іржавий двигуне.
ПИЯТИКА
Горілка, ніби добра іграшка для інтелектуалів,
яким ніби байдуже до себе.
Прості речі, гріш і час, коли
я змінююся, змінюються теж.
Зусиллю мої гекатомби,
і поки горілка знаходить собі шлях
до моїх рецепторів радості,
я вже перевертаю всесвіт,
і спиняю ліричний бульдозер.
НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУСЯ
Мій біль — бубон з моєї шкіри,
мій дім — розруйнована піхва.
НА ОСТРОВІ
Думаю, голова болить,
подразники вимикаю,
і розмова не вдається,
бо ні з ким говорити.
Грошей не залишилося,
думаю, ніби горло стискається,
риба, що її розчленовують,
її сірі нутрощі на столі.
У собі я, всередині — дівчинка,
помітити стать непросто,
їжа огидна й ословлена,
і хвилі письма беззмістовні.
Скроні треба розтирати,
пити Аполлінера повільно,
ніби холодний він і міцний,
ніби слова перевернуті,
ніби думаєш по-іншому.
Приніс би книжку –
нікого немає.
Острів геть голий, безлистий,
острів чорної води,
острів брудних крісел,
острів непорозуміння,
острів, коли нема часу,
острів похоті гарячої.
ПРОСТІ РЕЧІ
Шапка на бік, поїсти,
презервативи, спати, солярка,
весілля.
Є таке, що марципан дівочого стегна
розходиться під пальцями,
а виручені за зраду вірші
глухнуть дизельним смородом.
Прискорення, що розігріває запал мого втручання
в чужі внутрішні органи,
набирає несподіваного запаху.
За те ненавиджу свою лють,
що мушу впиватися виділеннями
й не можу просто вимкнути
цю вбивчу програму.
ЗАЧЕКАТИ
Як лялька, за котрою плачуть,
у болоті, непотріб у чужих очах,
спільнота ця, що їсть фраґменти мого тіла.
Тролейбус рівних можливостей,
напакований витонченими мерцями,
що зі слів словникових роблять собі цигарки.
Та сама спільнота,
що сама себе стримує від радощів.
Її знищення тривале,
я пам’ятаю.
ТАК УБИВАЮТЬ
Квітка-сирена, що належить недолюдкам,
запакована в гук і ґвалт.
Необтяжливо вбризкувати сім’я
до відкритого рота,
це місто — рот,
і рот визначає частотність та роздягає.
Каменем у голову,
каменем у голову, —
так у Тернополі
вбивають поетів.
У ЦЕРКВІ
Я не знаю, що сталося.
Верх, низ, —
дорога крізь мокрий сніг,
що ночівлі не чекаю,
повернення туди ж,
у неокреслений олівцем
внутрішній запах,
у порожнину округлу,
що я в ній
тонконогою вчителькою,
що піхва в мене стиснена,
як стиснені зуби.
Швидкість повинна
забезпечити успіх.
У цій церкві з провислими нутрощами
кольорова ікона з тріщиною на верхній губі
вище одвірок захристя,
і ця церква —
вчителька вже нежива.
НЕ МОЖУ
На найвищому поверсі,
де говорити не можу,
виїхати не можу,
шляхи патрулюються,
і говорити не можу.
Як визначити,
чи потрібен я цій системі,
повній мерців, обварених, безволосих.
До тіл наближаюся боязко,
ледве бачу себе
в калюжі сечі
нерухомого.
ТАКОЖ ВІДМИРАЮТЬ
Хвоя — вікно до тривання
руйнівного та неправдомовного.
Стіл, просякнутий пивом,
ловить поверхнею вітер,
і хвилі його підмивають бетон узбережжя.
Пароплав — теж вікно,
до тіла незнайомого і роздразненого
розмовами й натяками.
Мій друже, що втонув у цих розмовах,
бо стать розмагнітилася,
і голова цього міста розламалася,
підмита дерев’яними хвилями.
Долоню свою забери,
стіл нечистий, липкий.
І кілька дерев,
що зеленіють, темніють,
і також відмирають.
ЦЕРКВА
Вода, вода.
Імперська оранжерея твоєї піхви, мій дорогий друже,
творить і світ, і післясвіт, обіймаючи мене по-сестринськи.
Кістлява стопа спокуси встряває в одвірках,
і день розпалюється терплячим батьком.
Ми рухаємося повільно, як океанські черепахи,
ковтаємо словесний слиз, перехоплюємо погляди
засліпленого та лінивого натовпу, котрий призвичаївся молитися
до твоєї пізди, твого цнотливого храму.
БЕЗБАРВНОЇ НЕВОЛІ
Несамостійні висновки про навколишні спокуси
переливають зі шкла в духовний пластик синьої церкви,
на котрій замість золота жовті булатні фалоси нового часу.
Що за час? Час вологи чужорідних жартів
і мене, також неживого.
Руки, проривні задньоязикові,
впихають у нутрощі церкви свої кістяні осердя.
Відповідай, промерзла калюжо дівочого мозку,
прикросте білої спини, задухо між стегон!
Але кому тут потрібен
білоруський присмак безбарвної неволі,
що лише жовті панчохи виправдовують мовчанку
завбільшки як залізничний вокзал?
Кніга цалкам: http://tilom.yuryzavadsky.com/
