Доки ти спиш

поезія, вiршi, українська мова

Букет

Не буде голосу сьогодні поміж вуст

слабший за вітер він
поборений біля ніг твоїх
лежить як здобич
і тягне голосні мов перебиту лапку

Не малюй туманів над морем
якого ніколи не бачила о цій порі
над ним дзеркальні хмари
твій лик повторюють
за світло слабший
і він поборений
у гладінь дивиться і скрапує

Срібло ночей чорніє і світліє
сонце за плечі сяде
і поміж стоп зійде
у роті метеликом б'ється язик
як ти породжуєш свій шепіт

Даремно ти ім'я своє шепочеш квітко
і пара з вуст іде
за стрілку слабше
воно в годиннику поборене сховалось
і чаїться

Букет в руці чорніє і світліє


* (той що минає)

Зелена пустка вдивляється
у очі перехожого
повільного як ніби
його стопи землею прийняті
як ніби його пам'яті
немає місця серед тиші упокоєної в небі
й опала вона під ноги і на плечі
важка

І постільга над пусткою
політ зчинила на честь твою мій перехожий

О звір кульгавий
терен свій обходиш
терен свій минаєш
як день тебе минає
як час тебе обходить не задівши

Гойдається млосно трава над попелом
і порохом
і місяць тане й сохне в бік
свого первісного народження
з права наліво
як письмена святі тобою читані
і на руках відбиті
З дитинства знаєш як звучить
та порожнеча – вона зелене море
і зараз її гімн лунає ніби мушля

Під гімн довірливих і тих що вірять
минає пустку і стопою хижою
так бережно траву згинає

О перехожий з зеленню в очах
твій страх минувся
це не твій вже страх
просіяний крізь безліч слів і снів
твій страх вже не залишиться твоїм

Ти знаєш краще

Колись був повен той хто оминає
і ніс на плечах він зелений плащ як зараз пам'ять
того плаща не відшукати у траві
Колись був повен той хто оминає
та кожен раз вертається назад
як місяць до народження свого
туди де руки обіймали
і страх був не прочитаний ніким
як знаєш ти ніхто цього не знає

І постільга завмерла у польоті
із пусткою зеленою в очах
проходить перехожий і минає


Троянда

Напівсвідомо квітка пелюстку губить
і вітер жене її на захід
там шпиль її зловить
   і стане вона знаменом

Не питай мене звідки
цей вітер дме
він поле лиця мого витер
щойно сніг зігнавши
із поля землі біля краю
звідки пам'ять іде
по брижах на погляді
прапор шукає
на цитаделі вітрів
   білий як квітка


Один день

коли день захлинається в радості літа
як рудий спаніель перед блідими колінами
важко відрізнити стогін від стогону
сміх від ще більшого сміху
коли ніздрі тягнуть повітря як теплу бавовну
і подих прядеться від легень до легень
я кажу що ти той
із тінню молока на вустах і крові на грудях
я кажу що ти є за мною
що рука твоя пахне сьогодні рясним цвітом
смертельної білизни і ясносяйної блакиті
так пахне чоло моє у тінь заплетене

я кажу за дверима розкинувся холод
в ньому пташка й метелики в ньому
він стіна він стіна за стіною
нічого за стіною загибель від радості дня
він стіна я кажу ти за мною
з тінню крові на грудях
і молока на вустах
так пахне рука твоя
і чоло моє так
пахне стіна і метелик і пташка

я кажу обертатись мені ніби чути
гул удари тугий барабан
ніби заклик і клич я кажу
обертатися в тінь на грудях твоїх і вустах


Порох

Якби я спала я би не бачила
худорби твойого тіла
рік що біжать по тобі та вертаються
до темних джерел
до озера серця яке засихає
і чи заміліє – не знати.
Якби це був сон
твоє волосся не було б
чагарем у диму і вітрі
не лунали би крики птахів досвітніх
чорних і полохких
і попелом сірим не був би твій голос
посеред звуків тих.
Якби ж мені спати то
я б не узріла що тисячі тебе
і більше мільйонів
і руки твої від крові здіймаються в небо
і вуста твої невидимі мовлять мов молять
і очі твої у себе не вірять
і бачить Бог я не сплю.
Я не сплю.


Софія

Присталий твій зір до кута,
де було твоє дзеркало,
від підлоги за голову.
Софіє... На що ти дивишся
в примарі тій, Софіє?
Шукаєш вікна в дзеркалах,
в руці монету грієш,
бо лише так ти відчуваєш
своє тепло.
Ти слухаєш, як падають предмети
за спиною,
і поки їх не бачиш,
назвати можеш будь-яким з імен.
Софіє, старість твою звати
інакше, ніж тебе.
Чи не її ім'я
в губах своїх затисла?
По волосу твоєму
вона до тебе йде,
до тебе сни ідуть,
до тебе світло перейшло.
Софіє,
на що ти дивишся,
де дзеркало було?


Дім

Десь височіє дім, де є примара –
маленька дівчинка із пальцями,
що труть гіркий полин.
У тому домі поле –
безкрає, бездереве, безчасне,
безтурботне і безвітряне.
Біжи, маленьке янголя,
та безоглядно, колінця збиті заховай
у цій траві, що скоро снігом убереться
під твоїм тихим дахом.
В твоєму домі, дівчинко,
лежать джерела,
холодні, ніби вікна.
Омий свої долоні,
прозорі та гіркі,
накинь на плечі морок надвечірній,
наче хустку,
сідай до столу під єдиним дубом
і слухай воркотання голубів,
яких у кожен рік стає все більше.
Скуштуй плодів солодких і збери
червоні ягоди із килимів.
Маленька дівчинка у домі на горі
закрила двері
й більше не відчинить.


* (доки ти спиш)

Доки ти спиш, перетинаючи сліди мови,
захоплюючи повіками чорні простори
нескінченних мовленнєвих рекурсій,

я усміхаюся до твого завмерлого у подиві
обличчя,
помічаю, як ти слідкуєш за чимось рухомим,
ніби за вагонами потягу,
довгого, як ніч,
який жене через неосвітлені поля,
доки у одному із його вікон
те, що ти так пильно виглядаєш –
нове, неприручене слово –
не спинить твій погляд.
Тоді ти усміхнешся мені у відповідь,
таємно злякавши.


* (сонце ніяк не перейде, М. )

Сонце ніяк не перейде через комин
на чистий бік неба.
Жук зелений, мов пляшка,
об скло прилетів,
а я сукню вдягнула кольору,
в якому він міг би сховатися.
Заблукав би у хвилях і складках,
як у гнучкому очереті,
ябо у літніх порослях глоду,
прохолодних і зміїних,
що з тіні переплетені.
Та не заблукав.
Досить вже невинних жертов твого
шовку й кольору, сказала М.,
і поставила скло.
Досить жару небу твому, сказала М.,
і поставила комин,
а небо моє зробила густим і хвилястим,
як своє волосся,
або як солона вода.
Лаштуй вітрила, каже, свого кольору,
і весла, каже, з осіннього дерева,
бо якір даю тобі білий.
Б'ється вітер об шовк,
а вода об пороги.
Б'ється сонце об комин,
та у воду зайти не може,
тому в димаря зайшло і через двері вийшло,
лаву опаливши.
Тепер на тій лаві хліб
мені в дорогу місять
на М. поглядаючи.
І М. собі очей не зводить з покуття.
Б'ється жук об скло,
зелений, мов пляшка,
а вітрил моїх ні в листі не видно вже,
ні в глоді,
ні в очереті.


Камінь

політ каменю
над ненависною травою
над сухоплетом
я зображу тобі

колись я лежала під деревом
наді мною було гілля
на гіллі зріли грушки
зривалися і падали вниз
щоби гнити в траві
у сухоплеті волосся
біля каменю тіла мого
я дивилась
і майже не бачила
як росте моє тіло

політ каменю
над кожним листом
і водою
я зображу тобі


На згадку

З цієї миті
починається мій вік,
я розглядатиму як коло за колом
зникає від середини озера світ,
і срібна рибина б'є прозорим хвостом навмання.
Моїх дерев криваве листя
розчинить купорос,
і ягоди у цукрі з інею
солодші стануть за пташині.
Я розглядатиму,
як діти вустами теплими
холодний мармур
статуй гріють і цілують
– застиглі півслова
відтануть і обличчя перемажуть їм.
З цієї миті я перед собою
крізь руки дихаю,
і наше небуття
моєю пахне шкірою і сіллю.
Так починається наш час з цієї миті,
наш кожен дотик нині – безпричинний,
зникає, й дії наші –
світло через край
в озерах ясноти,
що сліпить очі
та поглинає всесвіт.

З цього часу ніхто не брат,
ніхто не син, ніхто не я...
...до самого завершення
дивитимусь.


На нову ніч

Вимикається світло,
букви зникають, зникають значення.
Між дверима та стіною забагато простору,
щоби ти міг відчути себе, як удома.
В холодних пальцях біжить новий холод.

В холодних пальцях нова мапа,
нові русла, нова любов.
Дим здіймається над твоєю попільницею –
єдине, що ти можеш розрізнити і визнати
своїм.
Нічого не чути з вулиці,
і власний подих твій
відтепер – повітря –
тепле, вологе, серпневе,
кволий вихор перед тебе,
перед тобою тільки він.
"Чи зможу тепер я пригадати,
коли ми вперше зустрілись?
Як ми вітались згодом?
Чи зможу я? Ми жодного разу
не залишались поруч у пітьмі."
– знімаєш черевики,
сорочку красивих кольорів,
на крісло її,
половиця озивається котячим стогоном.
Лягаєш – ліжко має забагато місця –
північне царство і його хололі терикони
на північ від твоєї голови.
Чи зможеш ти згадати все це зараз,
не дочитавши кілька літер
в моєму марному звертанні
лишень-но через те,
що згасло світло?
Твій сон тривожний,
в ньому те, чого не сталось.

Спадабаўся матэрыял? Прапануем пачытаць:

Пераклад:
ЛітРАЖ

Гэй, спадару Тамбурыне, для мяне зайграй,
Мне ня сьпіцца і сьпяшацца мне няма куды.

Пераклад:
Макс Шчур

На маім вясельлі будзе па пары ад кожнага віду жывёлы
і па пары ботаў ад кожнага чалавека

У садзе мірна цвыркуны.
А мы знікаем без вайны.

Пераклад:
Макс Шчур

Хадзіце, дзеці мае,
мае хлопцы й дзяўчаты, мае жанкі, замужнія й незамужнія,
вось цяпер музыкант папускае аброць, скончылася прэлюдыя
ягонай унутранай жалейкі.
Лёгка напісаныя акорды для разьняволеных пальцаў — я адчуваю, што вы ўжо
ня можаце трынькаць вышэй, і перастаю.